„Субстанція” – рецензія фільму Коралі Фаржа

Фабула фільму „Субстанція” доволі банальна: протагоністку Елізабет Спаркл, акторку, зірковий час якої вже давно минув, звільняють з посади ведучої телевізійного шоу. Приголомшена цією новиною, вона готова на все, аби тільки знову стати улюбленицею камер та повернутися на вершину слави. Їй випадає шанс спробувати специфічний препарат – субстанцію, яка дозволяє створити молодшу, гарнішу, „кращу” версію самої себе.

Правду кажучи, новина про нагородження „Субстанції” в Каннах Золотою пальмовою гілкою за найкращий сценарій, підвищила рівень моїх очікувань щодо фільму Коралі Фаржа. Однак, після сеансу, в мене залишилися надзвичайно змішані почуття. Банальність історії, схематичність постаті та мінімалізм в діалогах не свідчать погано про стрічку – ці риси притаманні багатьом чудовим кінокартинам, та найбільшою хибою цього фільму є нерішучість творців. Виглядало так, ніби вони самі до кінця не розуміли, якої форми має набути їхнє творіння.

Як для боді-горору, „Субстанція” має досить небагато сцен, де показана трансформація головної героїні у бридкого монстра. Дії фільму стрімко розвиваються, але на „те саме” огидне дійство доводиться чекати майже до кінця фільму. Для порівняння, фільм, який прийнято вважати за геніальний приклад такого піджанру, тобто „Щось” (реж.  Джон Карпентер, 1982), показує глядачу „тілесний горор” ще до двадцятої хвилини фільму (і з цього моменту ані разу не збавляє обертів). Припускаю, що терпіння ярих прихильників таких піджанрів, як gore та боді-горор, під час сеансу може проходити випробування на витримку.

Повторюваність метафор та відомих візуальних мотивів (можна тут також згадати про композиційні зв’язки) мають схилити глядачів до роздумів. Але, з другого боку, вони такі тривіальні і одночасно банальні, що їх неможливо не зрозуміти. Це викликає запитання, чи автори „Субстанції” мали намір створити кіно насичене багаторівневістю (фільм представляють, як „сатиричний горор”), чи можливо форма фільму мала бути такою самою незамислуватою, як суспільство, яке воно зображує?

Творці фільму прийняли, досить таки, ризиковане рішення: в останніх сценах перейти від конвенцій триллеру до комедії. Фільм, в цілому, з самого початку мав елементи перебільшення та кічоватості, які виводяться з фільмів категорії В (наприклад, гіперболізована постать телепродюсера), але ці елементи протягом фільму не домінували так сильно, як в останніх сценах.

Несподівано, на сам кінець фільму, в нагороду за свою витримку, глядач отримує кадри з відразливими потворами в поєднанні з комедією абсурду. Підбиваючи підсумок, можу сказати, що цей фільм ближче до таких фільмів, як „Жива мертвечина” (1992) П. Джексона, хоча початок скидався більше на фільм в стилі стрічки „Муха” (1986) Кроненберга. Особисто мені, така різка зміна поетики зовсім не припала до смаку. За моїми відчуттями, у випадку фільмів епатуючих кадрами з сакральною фетишизацією жіночого тіла, з’являється сумнівність – чи є тут межа між тим, де автори ще критикують сексистську природу шоу-бізнесу та  об’єктивацію „прекрасної статі” та між тим, де починається звичайнісіньке муштрування глядачів кадрами майже роздягнутих персонажок, які мають відвернути увагу від простакуватості сценарію

Більше того, в поєднанні з образом, який говорить про бажання фільму критикувати нездорове поклоніння молодості, незрозумілим залишається той факт, що „Субстанція” займається демонізацією старіння, намагаючись викликати відразу в глядачів, переважно, сильно деформованим, але по суті „просто” занадто постарілим тілом жінки. Навіть пам’ятаючи, що за створення цього фільму відповідала режисерка, сумнівність ідей, які транслюються через фільм, не зникає.

Складові „Субстанції” щодо яких в мене найменше зауважень це аудіо-частина, сценографія, операторська робота та акторська гра. Вібруюча звукова доріжка та згадані раніше рудиментні діалоги справляють враження квазі-кліпу (що, до певної міри, гармонійно поєднується з ідеєю фільму), але, все таки, не кожному це може припасти до смаку. Оператор Бенджамін Крачун вміє зі звичайної сцени поїдання креветок видобути потворну тривогу, залишаючи глядачів на довгий час із почуттям дискомфорту.

Демі Мур, в драматичній ролі внутрішньо розбитої протагоністки, та Марґарет Кволлі, що втілилася у роль її безжального альтер-его, повністю витягують цей фільм на собі. На похвалу також заслуговує Денніс Квейд, що грає відразливого продюсера телешоу. Усі ці щойно згадані позитивні елементи фільму, не змінюють того факту, що „Субстанція” виявилася (принаймні для мене) фільмом середньої якості, який не виправдав покладених на нього сподівань. Можна сходити на нього під час п’ятничної вечірньої вилазки з друзями в кіно, але не варто  очікувати, що цей сеанс залишить після себе незабутні враження.

Рецензія: Барбара Дутковська
Фото: Moonlight Films
Переклад: Аліна Вус

Вам сподобалася наша стаття? Перегляньте рецензії на інші фільми!

прочитай також: “Відьмак”-компендіум відомого універсуму. Частина 1
 прочитай також: Сага ”Відьмак”- компендіум відомого універсуму. Частина 2
  прочитай також:Пісня льоду і полум’я – огляд
 прочитай також: Небезпечні джентльмени – новий погляд на Молоду Польщу